Я мала їхати в зону бойових дій. Квартиру, яку знімала поблизу ППД, звільнила — як і більшість, хто готується до виїзду. Але жінок у казармах не селили, тож ночувати довелось там, де було можливо — в залі для нарад, серед купи газет. Я зробила собі з них щось на кшталт матраца.
Серед усіх тих газет натрапила на одну історію — про ветерана, який після війни став різьбярем. Він отримав грант і почав нову справу. Я прочитала цю історію, і вона мовчки прорізала простір, у якому я тоді існувала. Це наштовхнуло мене на думку: я теж маю продумати, чим буду займатись. Інакше мене просто не стане.
Коли я збиралась у зону бойових дій, я, як самурай, взяла із собою чорну вишиванку — «якщо справи будуть важкі». Я мала надію, що встигну її одягти. І водночас, ще тоді, в підготовці до відрядження, в голові вже формувався план: а що після? куди себе повертати?
Після демобілізації я пішла до центру соціального захисту, а гроші, які надавались як допомога по безробіттю, я вкладала в навчання іконопису. Бо школа іконопису стала для мене єдино можливим виходом. Люди були надто гучні, надто живі — я не витримувала. Я загубилась у великому своєму рідному місті. Але мала маленьку, власну програму дій. Мала волю. І щось, що я називаю мужністю.
І саме тому бізнес-курси в Laba стали для мене продовженням того маршруту. Коли психотерапія — це етап. Коли групи підтримки — це важливо, але недостатньо. Коли хочеться жити в новому житті, а не виживати в старому.
Навчання в Laba — це як спорт. Інтелектуальний. Тренування стратегічного мислення. Аргументації. Полеміки. Вміння слухати і не губитись серед чужих думок. І цей спорт називається бізнесом.
Для мене, гуманітарія, людини мистецтва, це було непросто. Іноді я по три рази переслуховувала лекції, щоб скласти домашнє завдання. Але я це робила. Бо знала, навіщо.
Я щиро вдячна команді Laba. Особливо — менеджерці Аліні, яка підтримувала, підказувала, піднімала мораль простою людяністю. Ви не просто навчаєте — ви допомагаєте почати говорити з новим світом.
Я пишу це з надією, що хтось із військових, хто втрачав себе після фронту, прочитає ці слова. І побачить, що шлях є. Він не простий, але можливий. Мій досвід — не єдиний, але реальний. І, можливо, це когось підбадьорить. А може, й змінить життя.
Й дивно те, що через кілька років той самий “Урядовий кур’єр”, на стосі якого я колись спала, написав публікацію вже про мене. І це стало символічною відповіддю — що все це було недарма.
Хто зараз десь на стадії того залу з газетами - Відгуки про Бізнес-школа Laba
Серед усіх тих газет натрапила на одну історію — про ветерана, який після війни став різьбярем. Він отримав грант і почав нову справу. Я прочитала цю історію, і вона мовчки прорізала простір, у якому я тоді існувала. Це наштовхнуло мене на думку: я теж маю продумати, чим буду займатись. Інакше мене просто не стане.
Коли я збиралась у зону бойових дій, я, як самурай, взяла із собою чорну вишиванку — «якщо справи будуть важкі». Я мала надію, що встигну її одягти. І водночас, ще тоді, в підготовці до відрядження, в голові вже формувався план: а що після? куди себе повертати?
Після демобілізації я пішла до центру соціального захисту, а гроші, які надавались як допомога по безробіттю, я вкладала в навчання іконопису. Бо школа іконопису стала для мене єдино можливим виходом. Люди були надто гучні, надто живі — я не витримувала. Я загубилась у великому своєму рідному місті. Але мала маленьку, власну програму дій. Мала волю. І щось, що я називаю мужністю.
І саме тому бізнес-курси в Laba стали для мене продовженням того маршруту. Коли психотерапія — це етап. Коли групи підтримки — це важливо, але недостатньо. Коли хочеться жити в новому житті, а не виживати в старому.
Навчання в Laba — це як спорт. Інтелектуальний. Тренування стратегічного мислення. Аргументації. Полеміки. Вміння слухати і не губитись серед чужих думок. І цей спорт називається бізнесом.
Для мене, гуманітарія, людини мистецтва, це було непросто. Іноді я по три рази переслуховувала лекції, щоб скласти домашнє завдання. Але я це робила. Бо знала, навіщо.
Я щиро вдячна команді Laba. Особливо — менеджерці Аліні, яка підтримувала, підказувала, піднімала мораль простою людяністю. Ви не просто навчаєте — ви допомагаєте почати говорити з новим світом.
Я пишу це з надією, що хтось із військових, хто втрачав себе після фронту, прочитає ці слова. І побачить, що шлях є. Він не простий, але можливий. Мій досвід — не єдиний, але реальний.
І, можливо, це когось підбадьорить. А може, й змінить життя.
Й дивно те, що через кілька років той самий “Урядовий кур’єр”, на стосі якого я колись спала, написав публікацію вже про мене. І це стало символічною відповіддю — що все це було недарма.
Тамара Довгич
2025
відгук
Коментарі до відгуку