Гостевой дом "Кобзарева колиска"
Гостевой дом "Кобзарева колиска" находится в Черкасской области, с. Моринцы, - родине Тараса Шевченко. Вокруг дома есть большой и красивый сад, ягодники, малинники. Всем этим можно пользоваться. Есть комната шевченковских времен. Здесь собраны предметы быта крестьян XIX века: печь, колыбель, сундук, кувшины, миски и другое. В этом помещении все как... подробнее
Зелёный туризм
На Шевченковій землі - Отзывы о Гостевой дом "Кобзарева колиска"
Отож, якщо ви любите знайомитись з Україною зблизька і вам до вподоби активний відпочинок та не принциповим є багатозірковий комфорт, то пропоную відвідати Моринці (гадаю, філологи таки дочитають мій пост до кінця ))).
Ще зі шкільних років у пам’яті закарбувалось: Шевченко – Моринці – садок вишневий коло хати… Я той садок завжди уявляла собі таким, як у нас, на Івано-Франківщині. Та і хрущів, бувало, над вишнями ого-го, що аж за пазуху падали. А виявилось – помилялась. Лише тепер зрозуміла, які вони, ті Шевченкові вишневі садки, де гілки, вгинаючись від ягід, мало не сягають землі. Кажуть, що ягоди (не лише вишні, звісно) рятували черкащан завжди. А черешні у Моринцях, мов перепелині яйця: сортові, солодкі, їси – не хочу (чи, точніше, не можу вже…). Смоковниці – біла і чорна – малина, порічки, ожина, смородина, - усе для відвідувачів «Кобзаревої колиски». Тут для вас можливість і походити босоніж по росі, і «погнилячитись» у гамаку під яблуньками, і зіграти у настільний теніс, і погойдатись у гойданці, навіть якщо вам уже за… і носите ви ХХХL), – приємно, як у дитинстві. А ще, якщо ви затятий рибалка, то поруч ставки з облаштованими місцями для риболовлі. Для людей з тоншою душенною конституцією – арт-терапія. Пані Ліля навчить вас не лише азів петриківського розпису, а й проведе за вашим малюнком психодіагностику. Різьба по дереву, гончарська справа – усе вам покажуть-розкажуть, лише забажайте.
Але найбільше, зізнаюсь, вразило мене ось що: ґаздиня садиби Віра Стефанівна Чепурна освоїла не лише бізнесові тонкощі ведення сільського зеленого туризму, застосувавши набутий досвід головного технолога виробництва на місцевому хлібокомбінаті. Завдяки цьому вам забезпечене харчування тричі у день, коли не лише обіди мають «перше» і «друге». Ніколи не куштувала вареників з малиною, политих медом! І тісто на вареники зовсім не таке, як у нас… А чого вартували манники з ягідним джемом. Навіть перепис взяли і вже ввели до свого сімейного раціону. А домашній хліб з кропом!!! Його аромат переслідує нас ще досі. Так ось. Спробували всього і… відчули, що нам наче тісніше у досі комфортному одязі. Але Віра Стефанівна змогла запобігти можливому дискомфорту, запропонувавши своїм відвідувачам … ранкову скандинавську ходьбу.
Неабияким здивуванням для мене, народженої у селі та обізнананої з особливостями ведення господарства, було те, що самотня жінка (діти вже давно покинули отче гніздо), вийшовши на пенсію, взялася за таку роботу. Могти прийняти одночасно понад 20 осіб туристів, нагодувати, організувати розваги і, що обов'язково – поспілкуватися. І навіть якщо є кому допомогти, то ввечері все одно ти падаєш з ніг… Однак щоранку, о 5:50, збирається за селом невеличка різновікова компанія (пані Вірі, наприклад, добігає 70-ка). Шестикілометрова ходьба щоранку з палицями (хай вони і не професійні, не за 500 чи 1000 гривень, а з ліщини!) – і ніяких тобі зайвих кілограмів, і болю у плечі як не було. Так цей вид спорту, особливо популярний зараз у Європі, став не просто пунктом у переліку пропозицій для гостей «Кобзаревої колиски», а щоденною необхідністю, способом життя, коли не має значення пора року. Працьовита людина трудиться не лише задля гаманця, скажу вам, а й заради свого здоров'я.
А ще нас чекала Купальська ніч. Скажіть, коли ви востаннє співали купальські пісні та стрибали через купальський вогонь??? А ще у ньому згоріли всі наші негаразди і болячки. І тоді так відчулось, наскільки близьким нам і досі є язичництво.
Таким було тло нашої основної мети – ступити на землю Шевченка. Треба віддати нележне усім тим, завдяки чиїй праці, щоденній і малооплачуваній, потрапивши і в Моринці, і в Керелівку (тепер Шевченкове), ми змогли поринути в Україну позаминулого століття. Чого лише вартувало побачити дякову хату, врослу у землю (на жаль, це єдиний архітектурний спадок, що цілісно зберігся до наших днів). Надзвичайно цікавою, змістовною, позбавленою радянської шаблонності, була екскурсія у Національному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка», що у Шевченковому. У книгарні заповідника ми придбали рідкісні видання, у музеї побачили унікальні експонати, скажімо, єдиний потрет Шевченка, на якому він усміхається. Поруч – Будище, де зберігся мисливський будинок пана Енгельгарта.
Найщемливішим моментом подорожі став усе-таки Канів. Коли піднімалися на могилу – перехоплювало подих, і навіть найменший і нейнепосидючіший раптом заспокоївся у цій тиші, де було місце лише для «Отче наш». Ще до подорожі кожен для себе вирішив, що вдягне вишиванку. Було якось легко і піднесено водночас, було відчуття виконаного обов'язку від того, що ти приїхав сюди, аби схилити голову перед Великим Тарасом. А коли вже налюбувались «і Дніпром, і кручами» та йшли до свого автобуса, почули: «Ви знаєте, я сьогодні здійснив мрію свого покійного батька. Я приїхав у його туфлях на Шевченкову землю». І всі ми отримали відповідь на неозвучене запитання про старомодне взуття Степана. Виявилось, що воно – батькове…
Набулись, наспілкувались, нафотографувались, зарядились позитивом на цілий рік. По дорозі назад гортали куплені книги і поглядали, як там чуються вишні під заднім сидінням. Контакт з Моринцями нам забезпечений!!!
отзыв
Комментарии к отзыву